Колонізація Америки європейцями почалася в XVI столітті, після того як у 1492 році Христофор Колумб відкрив материк. Корінні народи зіткнулися з поневоленням європейських завойовників, які експлуатували їхню працю. Піонери європейської работоргівлі XVI століття в Африці – португальці –поневолили корінне населення сучасної Бразилії. Іспанці використовували рабську працю на шахтах і плантаціях настільки, що скоротили чисельність корінного населення Мексики з приблизно 27 мільйонів у 1519 році до 1 мільйона у 1600-му. Британці розмістили свої колонії на території сучасних США.
Європейська експлуатація практично винищила корінні народи Америки. А як відбувалася європейська колонізація території, що стала Канадою, та як європейці розвивали торгівлю хутром, зокрема в провінції Альберта, читайте далі на calgary1.one.
Початок європейського заселення
Взаємодію європейських поселенців із корінними народами Канади на ранньому етапі історії важко назвати конфліктною, на відміну від інших країн Америки. Тоді ще не відкрили поклади золота та срібла, а клімат не був придатним для землеробства. Французи, перші європейські поселенці, займалися океанським рибальством і торгівлею хутром.
Торговці хутром не мали шансу для поневолення корінних народів, оскільки європейці потребували допомоги перших націй у вигляді географічних знань та робочої сили. Французи, а потім і британці уклали партнерські відносини з першими народами на землях, багатих хутром.
Хоча необхідність співпраці запобігала спробам знищити індіанців (загальна назва корінного населення Америки) та їхню культуру, традиційне життя усе ж змінилося. Справа в тому, що під час широкого розселення європейців корінні народи були вимушені погодитися через економічну необхідність оселитися в заповідниках, отримавши від уряду обнадійливу обіцянку, що він подбає про їхній добробут.
Дві конкуруючі компанії
До середини XVIII століття французькі й англійські торговці хутром пробували налагодити відносини з корінними жителями Заходу, щоби збільшити свої потенційні прибутки. В Альберті цим займався Ентоні Гендей у супроводі племені крі. Разом вони намагалися переконати чорноногих привозити хутро на Йорк-Фекторі (поселення та торговий пост на західному березі Гудзонової затоки, за 200 км від містечка Черчилл у Манітобі) чи інші пункти Hudson’s Bay Company (HBC) – найстарішої британської торговельної корпорації хутрами Північної Америки та однієї з найстаріших торговельних компаній світу. Заснували її в 1670 році на правах торгівлі хутрами з індіанцями на всій місцевості, води річок якої впадають у Гудзонову затоку (Земля Руперта). Штаб-квартира розміщувалася в Йорк-Фекторі.
Однак корінні жителі були байдужими до спроб налагодити комунікацію насамперед через далеку відстань до цих торговельних пунктів. Усе змінилося після того, як англійці перемогли французів у Семирічній війні (1756–1763), тоді контроль над Канадою перейшов до англійців. Англо-американські торговці оселилися в Монреалі й почали створювати торговельні пункти на кордонах по всій Західній Канаді. У 1779 році вони створили North West Company (NWC), що стала основним конкурентом Hudson’s Bay Company.
Добратися до пунктів торгівлі NWC корінні мешканці могли лише за кілька днів вниз по річці, тому вони були раді стати частиною цього бізнесу. Розлючена відсутністю колишньої монополії Hudson’s Bay Company також заснувала західні пости.
Першим пунктом торгівлі хутром в Альберті був форт Понда, відкритий у 1778 році Пітером Пондом на озері Атабаска. З того року до 1867-го в Альберті було побудовано приблизно 60 фортів, хоча й не всі проіснували довше ніж кілька років. Наявність пунктів торгівлі хутром спонукала корінні громади Альберти все активніше долучатися до цієї справи: до 1790-х років вовчі й лисячі шкури приносили навіть чорноногі, які колись дуже неохоче торгували з європейцями.
У 1821 році HBC і NWC примусово об’єдналися після втручання британського уряду, що вирішив покласти край вічній конкуренції. Відтоді NWC діяла як відділ HBC, аж поки в 1987 році його не викупила група інвесторів та не перезапустила в 1990-х роках як North West Company – канадську продуктову й роздрібну компанію.
Метисація та складні умови праці
Перші народи Канади (на відміну від народів інших країн Америки, які стали рабами або чиї права й володіння сильно обмежили) зберегли свої переконання та вірування після європейської колонізації. Більшість із них не прийняла християнство та продовжувала вірити народним цілителям, а не професійним медикам навіть під час епідемій віспи, дифтерії та інших хворіб.
Якщо на початку своєї діяльності NWC і HBC наймали переважно світлошкірих працівників, то наприкінці ХVIII століття це змінилося. Крім того, багато європейців одружувалися з корінними жінками. Цьому активно протистояла HBC, у той час як NWC рано визнала, що такі шлюби зміцнюють зв’язки між компанією та корінними громадами.
Жінки змішаної раси (метиси) вважалися дуже цінними шлюбними партнерами через «білу» кров. Коли ж у Західну Канаду почали приїжджати європейки, метиски відійшли на другий план.
Щодо корінних жінок, то вони виконували хіба що неоплачувану роль у компаніях із торгівлі хутром: виробляли та ремонтували взуття для працівників, рубали дрова, збирали березові запаси для каное, робили вітрила для каное, вирощували овочі, ловили зайців та рибу тощо.
Не були хорошими й умови праці для корінних чоловіків. Часто це призводило до страйків. Наприклад, у 1850-х роках тубільні транспортники організували низку страйків, намагаючись змусити HBC забезпечити кращі умови праці. Вони хотіли, щоби компанія постачала міцніші човни, оскільки мали справу з небезпечною течією на зношених човнах. Тоді компанія поступово перейшла на човни з паровою тягою.
Жорстока урядова політика
На початку 1860-х років стало зрозуміло, що торгівля хутром у Західній Канаді більше не приносить великих прибутків. Попит на продукцію знизився, а багаті на хутро райони вичерпали свій ресурс.
У 1863 році Міжнародне фінансове товариство купило контрольний пакет акцій HBC, змінивши напрям діяльності компанії з торгівлі хутром на спекуляції з нерухомістю та відкриття роздрібних магазинів на заході Канади.
У 1869 році канадський уряд викупив підконтрольні HBC землі за майже 1,5 мільйона доларів – приблизно таку ж ціну, яку нові власники HBC заплатили за купівлю компанії в 1863 році. 5% земель Землі Руперта залишилося під керівництвом HBC, що після створення CPR принесло компанії майже 200 мільйонів доларів.
Першим націям уряд не запропонував жодного пенні за їхню землю. Корінні народи, залишившись ні з чим, організували збройний опір у 1869–70 роках проти спроб Канади встановити свій суверенітет у колишньому поселенні Ред-Рівер (Манітоба). Уряд відправив 1200 осіб на чолі з полковником Гарнетом Уолслі, що спричинило вбивства та побиття повстанців. Ті, хто вижив, втекли на територію сучасних Саскачевану й Альберти.
Оскільки федеральний уряд обіцяв метисам надати землю в Манітобі, то після їхньої втечі до Альберти й Саскачевану метиси спробували домогтися права на свої землі, однак це не призвело до успіху. У 1885 році стався другий збройний конфлікт на північному заході країни. Федеральний уряд знову придушив повстання.
У 1871–1877 роках уряд уклав з корінними народами 7 договорів щодо земель. Однак, якщо уряд прагнув асиміляції корінних жителів із європейцями, то перші прагнули збереження своїх громад, культури й традиційних занять, водночас займаючись сільським господарством.
Тубільці розчарувалися в договорах майже відразу після їх підписання. Хоч деякі права на землю вони отримали, ставлення канадського уряду було подібним до ставлення уряду Британії, який дозволив померли мільйону ірландців під час голоду 1845 року.
Уряд намагався насильно нав’язати європейські мови та культурні цінності дітям корінних народів. Школами керували європейські церкви, а співробітники шкіл карали дітей, які розмовляли своєю мовою; переконували прийняти християнство тощо. Багато корінних дітей померло, оскільки школи змушували їх виконувати важку фізичну працю, не забезпечували належні санітарні умови та погано годували. Медичний інспектор Департаменту у справах індіанців повідомив, що в 1894–1908 роках померло 30–60% усіх дітей, які були поміщені в інтернати.
Держава не переймалася правами корінних жителів, у той час як білі поселенці отримували землю та можливість вести комерційне господарство. Корінні народи натомість залишилися лише з кількома десятинами землі на далеких заповідниках.
