Упродовж своєї історії Канада вирішувала, часто керуючись категорією раси, які національності мають право іммігрувати та з якою метою. Світлу шкіру зазвичай прирівнювали до інтелекту, чесності та цивілізованості, тоді як представників кольорових рас характеризували як однакову та дешеву робочу силу.
Найменш бажаними іммігрантами в Канаді вважалися неєвропейці. На початку ХХ століття, коли, зокрема на заході країни, з’явилася потреба у фермерах, канадський уряд зарахував деяких людей до категорії «небілих», які не мали змоги отримати канадське громадянство. Ці працівники вважалися такими, що можуть ефективно працювати тільки під строгим наглядом і лише на деяких видах робіт. Докладніше про те, як ставилися до темношкірих та азіатів у Альберті, читайте далі на calgary1.one.
Індіанці – перші жертви расизму
Тубільці Канади були першими в Альберті, хто зіткнувся з расизмом. Європейські торговці хутром фактично витіснили права індіанців на їхні землі. Аборигенів вважали перешкодою для економічного розвитку та процесів побудови нації, оскільки вони жили на територіях, життєво необхідних для національної експансії.
Щоби діяти на свою користь, держава навчала дітей корінного населення в інтернатах та промислових школах, де намагалася змінити їхні традиційні трудові звички, спонукала до прийняття християнства, змушувала важко працювати тощо. Метою федерального уряду було асимілювати європейців та індіанців, а крім того, змусити останніх діяти так, як вигідно державі, одне слово, стати дешевою робочою силою.
Попри безліч обмежень, внесок корінних народів у економіку Канади був величезним. Однак зарплата індіанців була вкрай низькою: середня річна в Альберті становила менше ніж 5 доларів, тоді як в інших провінціях, зокрема в Новій Шотландії, Нью-Брансвіку та Онтаріо, – 22 долари. Бідність спричинила погіршення здоров’я та низькі досягнення в навчанні серед молоді, що погано вплинуло на економіку країни.
Якщо в ранній період капіталізму аборигени все ще могли знайти собі хоча б якусь роботу (вилов риби, будівництво, рубання деревини, робота на залізниці та в лісгоспах), то пізніше, внаслідок технологічних та інших змін на виробництвах, можливості роботи постійно зменшувались. Це призводило до високого рівня безробіття серед корінних мешканців.
Імміграційні обмеження
З колоніальним ставленням зіткнулися і іммігранти, зокрема афроканадці зі США, китайці та індійці. Китайських робітників, які прибули в Альберту в 1880-х роках, використовували як дешеву робочу силу під час будівництва залізниці, а саме на найнебезпечніших гірських перевалах.
Для тих китайців, які не загинули на такій важкій роботі, уряд запровадив податки, аби вони не привозили до Канади свої сім’ї. З обмеженими можливостями отримати освіту китайські працівники працювали зазвичай комірниками, комерсантами, кухарями, фермерами, пралями та шахтарями.
Згодом неформальні імміграційні обмеження переросли в офіційні: у 1910 році внесли правки до Закону про імміграцію, внаслідок чого раса стала обмежувальною правовою категорією для в’їзду в країну.
У 1910 році був виданий меморандум, який вказував на перевагу білих рас під час працевлаштування. У наступному році Урядова Рада Канади чітко визнала «негритянську расу» такою, що не відповідає клімату й вимогам країни. Попри опір влади та великої кількості канадського населення, темношкірі американці змогли приїхати на північ Альберти на початку ХХ століття.
Ким працювали небілі?
Щоби прогодувати себе, деякі китайські робітники відкривали власну справу, наприклад пральні, магазини, ринки, заклади харчування. Інші працювали на ранчо, а також кухарями, прислугами та готельними працівниками. Ці роботи низько оплачувалися і не передбачали вихідних. Як писала газета Edmonton Journal у 1918 році, китайські прачі деколи працювали по 16 годин, 7 днів на тиждень, за 15 доларів на місяць.
Щодо афроканадських жінок, то вони найчастіше працювали хатніми прислугами, чоловіки-африканці зі США та Карибського басейну – вантажниками на залізницях.
Усе це спричинило появу нових стереотипів про кольорових: якщо афроканадські чоловіки асоціювалися з обслуговуючим персоналом, як-от носильники спальних вагонів або чистильники взуття, то китайськоканадські – з жіночою працею, як-от робота з прання та приготування їжі. Стереотипи впливали на канадських жителів настільки, що в 1920-х роках члени громад Калгарі та Едмонтона подали до міських рад петиції про заборону доступу темношкірих до басейнів.
Під час «Великої депресії» чимало китайських робітників Альберти покінчили життя самогубством через безробіття та голод. Тоді безробітним китайцям у Калгарі виплачували лише 1,12 долара на тиждень, у той час як іншим національностям – 2,50 долара. У 1923 році був прийнятий Акт про виключення китайців, що практично повністю заборонив китайцям в’їзд до Канади. Скасували його аж у 1947-му.
Під час Другої світової війни ворожими «прибульцями» стали японці. Багатьох із них переселили з прибережних районів Британської Колумбії до Альберти, аби ті працювали тут на білих фермерів на бурякових полях. До слова, бурякові поля були робочим місцем і для багатьох корінних народів.
Післявоєнний імміграційний бум
Після Другої світової війни канадський уряд дещо послабив обмеження щодо представників кольорової раси. До 1967 року Альберта привабила значно більше іммігрантів, ніж Манітоба та Саскачеван разом.
Водночас правила в’їзду в країну були дуже суворими. Наприклад, робітників впускали в Альберту, якщо вони могли працювати вчителями або мали навички і знання в нафтовій промисловості. Тих, хто зміг отримати роботу у своїй галузі, все одно заохочували до додаткового підвищення кваліфікації в коледжах чи університетах, хоча й умови вступу були значно складнішими, ніж для білих.
У період 1973–1982 років Альберта переживала приголомшливе економічне зростання. Ті іммігранти, які встигли приїхати до 1981 року, виграли від буму, а ті, хто приїхав пізніше, зіткнулися з економічною рецесією. У 1976 році Калгарі та Едмонтон разом прийняли на 50% більше іммігрантів, ніж Вінніпег. У 1971 році лише в Калгарі проживало 7900 азіатів, хоча й порівняно з іншими націями це дуже скромна цифра (для розуміння: тоді тут проживало 225 000 британців).
Зростаючі культурні громади небілих формували свої організації, аби боротися за кращі умови праці та розширювати можливості працевлаштування. У 1979–1980 роках до Альберти прибуло приблизно 750 біженців з Південно-Східної Азії, а до середини 1984 року Альберта розмістила майже 15 000 іммігрантів із Південно-Східної Азії. Протягом 1970–1980-х років темношкірі та азіатські працівники отримували нижчу зарплату, ніж білі колеги, навіть маючи кращу освіту, більший досвід тощо.
Стереотипи щодо новоприбулих кольорових працівників зберігалися і наприкінці ХХ – початку ХХІ століть. Багато хто вважав, що небілі раси не вміють об’єднуватися у профспілки та не віддані профспілковим принципам. Вихідці з Азії, Карибського басейну та Африки натомість активно доводили, що зацікавлені в профспілках і правах робітників, як і білі колеги. Наприклад, свій професійний активізм вони довели в 1995 році, коли працівники пральні влаштували в Калгарі страйк, а у 2005-му робітники м’ясокомбінатів страйкували в місті Брукс.
Несправедливість минулого добре простежилася в другому десятилітті ХХІ століття, коли бурхливий Захід активно почав залучати азіатських робітників для побудови інфраструктури та заповнення робочих місць у сфері обслуговування. Альберта залучила безліч працівників із Китаю, Філіппін, Шрі-Ланки і для роботи на будівництві, і для праці в ресторанах та догляду за дітьми й літніми людьми.
