Усе, що колись було потрібно для виживання корінних народів, існувало на їхній традиційній території – лікарські трави, коріння, річки, мисливські тварини, ягоди, овочі тощо. За найскромнішими підрахунками, на території сучасної Альберти корінні народи жили щонайменше 13 000 років. Як вони облаштовували своє життя, чим займалися, аби прогодувати себе, читайте далі на calgary1.one.
Міф про нерозвиненість аборигенів
Відповідно до релігій, сповідуваних тубільцями, Творець світу наділив усіх тварин і рослин духами, тому люди, споживаючи інших живих істот, повинні робити це так, щоби поважати їх як творіння Бога. Якщо ж вони цього не зроблять, то будуть позбавлені всієї дичини й рослинності. Наприклад, народ крі регулярно збирався в кола для спільної молитви, розмов та зцілення. Подібні вірування були в чорноногих та дене (атабаски).
Спершу може здатися, що корінні народи Альберти не зазнали сильного історичного розвитку, поки не почали контактувати з європейськими поселенцями та долучатися до торгівлі хутром. Через це в період колоніального завоювання багато хто називав індіанців примітивними. Європейці припускали, що індіанці займалися тільки полюванням та збиральництвом, використовуючи незмінні, інтуїтивно зрозумілі методи.
Однак думка про те, що корінні жителі Америки менш розвинені в технологічному плані, ніж європейці, базувалася насамперед на переважанні завойовників у зброї та їхній логіці, відповідно до якої ті, кого завойовують, нижчі за соціальним статусом. Водночас інформація про здобутки аборигенів дуже обмежена через відсутність на той час засобів її фіксації та численні мікроби й випадки насильства, які призвели до мільйонів смертей за короткий період часу.
Наприклад, імперія інків із центром у Перу відзначилася спорудженням сейсмостійких будівель та доріг, захищених від повеней. І все це без складних математичних і геологічних знань! У той же час іспанські завойовники зневажали інків, не бажаючи переймати в них знання, натомість будуючи споруди за європейськими технологіями, які легко руйнувалися землетрусами, або ж дороги, які миттєво опинялися під водою під час повеней.
Досягнення аборигенів Альберти можуть здатися скромними, якщо порівняти їх із досягненнями інків, майя чи ацтеків, які будували величезні храми та безліч доріг і зрошувальних каналів. Та все ж корінні культури канадських прерій також володіли складними технологіями.
Як стверджував археолог Джек Брінк, який очолював команду, що реконструювала Buffalo jump (скелясте утворення на південному заході Альберти, яке корінні народи Північної Америки використовували для полювання на бізонів), перші народи придумали власну методику, як легко загнати тварин на скелі, падіння з яких їх убивало, а ризик для людей був мінімальним.
Винахідливість потрібна була й для розуміння, яких тварин варто взяти зі стада, щоби отримати достатньо жирного м’яса. Індіанці орієнтувалися на шерсть над очима й рогу та смужки на хребті. Крім використання бізонів для їжі, аборигени також із часом зрозуміли, з яких частин можна виготовляти одяг, сани, столові прилади та порохівниці.
Для вбивства великої дичини та дрібних тварин в корінних жителів були спеціальні метальні предмети з великими вістрями. Для полювання на бізонів вони розробляли інструменти з кісток і рогів. З того часу збереглися багатофункціональні кам’яні інструменти й заготівки із загостреннями Фолсома.
Міграція як поштовх до новацій
Танення льодовиків ставало причиною великих переміщень населення в межах Альберти або й інших частин Північної Америки. Наприклад, розкопаний поховальний комплекс, датований періодом 4900–4400 років до н. е., вміщував мідь і докази використання каменю, що говорить про міграцію народів із регіонів, де кип’ятили камінь для отримання кісткового мастила, зокрема з регіону Великих озер (охоплює територію Онтаріо і 8 американських штатів). Це мастило використовувалося для збереження свіжості м’яса якнайдовше.
Згодом відбулася міграція із сучасного Середнього Заходу США, про що свідчать знахідки наконечників із заліза й міді, а також унікальний, непритаманний цій місцевості стиль гончарства.
Привезені з інших місцевостей нові технології допомогли зробити полювання більш успішним. Поступово впроваджували списокидалки, лук та стріли, і так званий buffalo pound – круглий загін для відлову й забою бізонів. Хоч тварини були достатньо сильними, щоби пробитися через влаштовані для них бар’єри, їхні інстинкти підказували зупинятися на місці. Саме цей метод потім зумовив появу іншого: тварин вели стежкою, яка закінчувалася не бар’єром, а високою скелею, з якої бізони падали на смерть.
Ритуальні практики
Як вже було зазначено, аборигени Північної Америки мали священні для себе вірування. Щоби задобрити Творця, вони розробляли різні ритуали, одним з яких був Танець Сонця. Ритуал об’єднував споріднені громади, давав змогу відновити стосунки, провести весело час за танцями й співами, а молодим людям – ще й продемонструвати хоробрість під час церемонії, де потрібно було завдати собі болю.
У чорноногих ця практика займала кілька днів. До заходу долучалися переважно чоловіки, однак очолювала його жінка. Кожен мав біля себе мішечок, наповнений предметами, які отримав або при народженні, або за якісь особливі досягнення. Ці предмети освячували й використовували потім для встановлення зв’язку з духами.
Особливості праці різних народів
Народи дене, які проживали насамперед у північній Альберті, мешкали невеликими громадами (20–30 осіб). Вони ловили рибу, полювали на дрібну дичину, карибу (північного оленя), використовували дерева, збирали ягоди та інші плоди. Дене були доволі самодостатніми, через що лише мінімально залучалися в торгівлю з іншими громадами. Водночас вважали, що під час біди допомога має бути взаємною.
Жінки й чоловіки народів дене виконували різні соціальні ролі. Коли чоловіки полювали на карибу далеко від домівок, то жінки доглядали за дітьми, полювали на дрібну дичину неподалік від житла і збирали ягоди. Чоловіки виготовляли човни й мисливські знаряддя, а жінки – предмети домашнього вжитку та одяг. Цікаво, що серед дене було нормально обмінюватися дружинами або ділилися ними з іншими чоловіками без їхньої згоди. А під час голоду дітовбивству підлягали майже завжди дівчатка.
Дене не поділяли європейський погляд про жінок як слабку стать, вважаючи, що жінки від природи сильніші й витриваліші за чоловіків. Доволі часто жінки тягли туші тварин замість чоловіків або переносили важкі речі, коли табір переміщався.
Народ крі формував трохи більші громади (50–100 осіб). Жінки виготовляли тіпі (переносне житло) зі шкіри оленя або лося. Пересувалися крі насамперед на міцних каное з берестяної кори, які виготовляли чоловіки. Кожного літа крі збиралися у своєму центрі, щоби відновлювати дружні стосунки.
Народ сіу та племена чорноногих, які жили насамперед у південній Альберті, були між собою менш рівноправними, ніж попередні народи, зокрема, коли почали полювати на бізонів. Ті, хто знав тонкощі планування полювання, принципи відбору тварин, швидкого зберігання м’яса, рецепти приготування, мали вищий статус у суспільстві.
Лідери полювання, воїни та шамани були на вершині соціальної ієрархії. Їхні помешкання були більшими, ніж у інших людей, до того ж вони мали кілька дружин. Посада вождів не була спадковою, а довіру племені вождь завойовував, виявляючи турботу до кожного з членів.
Корінні народи вміли ділитися з тими, хто зазнав нещастя, не лише в межах спільноти, а загалом з усіма аборигенами. Серед племен існувало розуміння того, що будь-яка група, якщо потрібно, може полювати чи збирати плоди на території іншого племені. Хоча й такий тихий дозвіл припинявся, коли плем’я, територією якого користувалося інше, починало відчувати нестачу їжі.
