У 1870-х у південно-західній частині Північно-Західних територій, які пізніше стали Альбертою, практично не було робочої сили як такої. Робочі місця почали з’являтися після прокладення Канадською тихоокеанською залізницею (CPR) перших колій. Залізничний бум забезпечив попит на перші виробничі підприємства в регіоні.
Для робітників, які прибували до Альберти впродовж наступних 30-ти років, працевлаштування було доступним в 4-х середовищах: перше – на масштабному будівництві залізниці; друге – у вугільних містах; третє – у зростаючих міських центрах на тих же будівництвах, залізницях, у роздрібній торгівлі, домашньому обслуговуванні та в державному секторі; четверте – у сільському господарстві. Як розвивалася професійна історія в Альберті в цих чотирьох середовищах, читайте далі на calgary1.one.
Нелюдські умови для залізничників
У 1883–1914 роках через Альберту побудували три трансконтинентальні залізниці, а ще лінії до деяких вугільних родовищ. На початку 1880-х робітників для магістралі CPR набирали з центру та сходу Канади. Найнебезпечнішу роботу доручали китайським поселенцям.
Надважкі умови праці та проживання в робітничих таборах забрали безліч життів, адже роботодавець не надавав якісних медичних послуг, а держава не створила обмежень експлуатації праці. Усе це стало причиною розповсюдження серед працівників грипу, дифтерії, гірської лихоманки та ревматизму. Тисячі робітників обслуговували лише п’ять лікарів. Смерть двох хворих, які не отримали медичної допомоги, спонукала до зібрання королівської комісії, однак її рішення було не на користь працівників – надто хворих чоловіків закликали звільняти та виганяти з таборів.
До слова, звільнятися самим на більшості залізничних споруд Альберти чоловікам забороняли. Якщо поліція ловила працівника, який покинув роботу раніше, ніж це передбачав трудовий договір, його повертали назад або й навіть ув’язнювали. І це в час, коли роботодавець міг заборгувати зарплатню за два місяці або й більше.
У 1883 році в Мейпл-Крік і в 1885 році в Бівер-Крік працівники вчинили свої перші страйки. Вони поклали інструменти й відмовилися працювати. Обидва страйки придушила північно-західна кінна поліція. Що цікаво, на початку 1920-х років 32% залізничних будівельників були слов’янами, серед яких більшість – українці.
Економія на безпеці шахтарів
Вугілля мало вкрай важливе значення як для роботи залізниць, так і заселення південних прерій, оскільки не було іншого джерела палива для отеплення будинків. У Драмгеллері, Летбриджі, Тейбері та Едмонтоні видобували м’яке буре вугілля, що нагрівається, а в Кенморі, Yellowhead, Coal Branch та Crowsnest Pass – тверде бітумінозне енергетичне вугілля.
Видобуток вугілля був фізично небезпечним, що породжувало протистояння між робітниками та роботодавцями. Останні відмовлялися зменшувати рівень небезпеки в підземних шахтах, оскільки забезпечення працівників захисним обладнанням, вентиляцією та іншими заходами вимагали додаткових витрат. Шахтарі скаржилися, що до поні, які перевозили вугілля в шахтах, ставилися краще, ніж до чоловіків, оскільки заміна поні коштувала грошей, а чоловіків можна було замінити безкоштовно.
Основним покупцем вугілля була залізниця. Виробники вугілля залежали від залізниць не лише з погляду отримання прибутків, а й у логістичному аспекті: залізниця транспортувала вугілля на ринки за межі провінції.
Водночас, якщо всі північноамериканські робітники збільшували робочий день та прискорювали виробництво, то власники альбертських вугільних шахт утримувалися від таких методів тиску на працівників. Зате вони негативно прославилися своїми небезпечними умовами праці та коливанням розміру зарплати, оскільки ціни на вугілля стабільністю не вирізнялися.
Кількість смертей в Альберті та Британській Колумбії перевищувала більш ніж удвічі їхню кількість в Новій Шотландії та США. У 1910 році на шахті в Бельв’ю сталася катастрофа, яка забрала 31 життя, а в 1914-му катастрофа в Хіллкрест вбила 189 шахтарів.
Аварії в Crowsnest Pass траплялися практично щотижня, адже тамтешнє вугілля вміщало в собі надзвичайно велику кількість метану, що провокував вибухи. Крім того, вугільні пласти були зазвичай нахилені на 13–26 градусів, що призводило до аварій під час транспортування. Ще одна причина – намагання скоротити витрати. Оператори шахт змушували працівників використовувати якомога менше деревини для кріплення, щоби зекономити. Неякісне кріплення призводило до нових обвалів, поранень і смертей. Використовували й дешеву небезпечну вибухівку. Шахтарів змушували купувати її самостійно, тож вони обирали найдешевшу.
У 1904–1928 роках сталося 1435 серйозних нещасних випадків у Crowsnest Pass. І це ще не враховуючи смертельні!
Виживання в містах
Як вже було зазначено, ранній розвиток міських центрів Альберти визначався насамперед залізницею. Залізниця доставляла поселенців, тому розташування колій відігравало вагому роль у виборі людьми місць проживання. Вони поселялися близько до колій, а отже, біля чи в самих міських центрах.
До 1891 року населення Калгарі зросло до 4000 осіб. Тоді вже налічувалося 28 виробничих фірм, на яких працювало 170 робітників. Основна продукція спрямовувалася на постачання будівельної промисловості. У провінції утворювалися перші профспілки, до яких приєднувалися кваліфіковані залізничники: інженери, гальмівники, кочегари та інші.
У зв’язку з широкомасштабною імміграцією, яка почалася десь у 1897 році, Едмонтон і Калгарі почали стрімко зростати, що спричинило будівельний бум. Швидко зріс попит на будівельників. У 1902 році почалася хвиля об’єднання будівельників у профспілки. Згодом так зробили і муляри, сантехніки, трубопровідники, кондитери, пивовари, ковалі, пекарі, перукарі, кравці… Список професій постійно розширювався.
Робітники, які належали до ремісничих спілок, мали вищу заробітну плату та соціальний статус. Хоча й по всій Канаді у той час зарплата, порівняно з європейськими країнами чи США, була надзвичайно низькою. Задля цього чоловіки почали кооперуватися з жінками, створюючи сім’ї, оскільки самому вижити фінансово було складно. Треба зауважити, що список доступних професій для жінок тоді був дуже скромним, до того ж їм платили ще менше, ніж чоловікам.
Вирішували проблему нестачі фінансів кількома способами: утримували свійських тварин, залучали до роботи власних дітей (вони працювали торговцями чи чистили взуття), жінки нерідко вдавалися до проституції.
Нелегка сільська праця
Починаючи з 1897 року темпи міграції фермерів із центральної та східної Канади до Альберти прискорилися. Уряд заманював їх безкоштовними присадибними ділянками та зростанням світових цін на пшеницю. Проте новоприбулі зіткнулися з нестачею капіталу для ведення господарства. Щоби вижити, вони використовували найману працю.
Тоді іммігрантів активно залучали до праці на фермах як дешеву робочу силу. Взаємини між фермерами та найманими працівниками створили особливу культуру праці. З одного боку, фермер був починаючим капіталістом і водночас роботодавцем. З іншого боку, працівники зазвичай вже самі були дрібними землевласниками, або принаймні прагнули цього і накопичували гроші.
Зібрати на власну ферму гроші було непросто. Фермери в зимові місяці платили за роботу кімнаткою для проживання та харчуванням. На зарплату також впливав урожай та вже наявний досвід роботи. У 1909 році середня річна зарплата працівника на фермі становила 242 долари. На відміну від усіх інших працівників, робітники ферм рідко вдавалися до влаштування страйків. Їхнім вирішенням проблеми була проста зміна роботодавця, що вдавалося легко: господарств тоді було хоч греблю гати.
